Володимир Галактіонович Короленко - письменник, правозахисник, громадський діяч

(До 165-річчя від дня народження видатного земляка) 

    Володимир Короленко – народився у Житомирі, в родині повітового судді. Батько письменника, Галактіон Панасович, був людиною високоосвіченою та чесною. Коли хлопцеві виповнилося 15 років, він помер, трохи не доживши до пенсії й залишивши рідних у тяжкій скруті. Мамі довелося великими зусиллями довчати сина. 

      З дитячих літ Володя полюбив українську пісню, що лунала довкола, казки та оповіді старих бувальців. Згодом хлопчина захопився історією, музикою, філософією, а головне – літературою. Після навчання в житомирській та рівненській гімназіях у 1871 р. Короленко вступив до Санкт-Петербурзького технологічного інституту, однак, незважаючи на високі оцінки, змушений був залишити навчання – за нього не було чим платити. Працював коректором, а коли стало матеріально трохи легше, вступив переводом до Петровської хліборобсько-лісової академії у Москві (нині Тімірязєвська академія). Його улюбленим викладачем був видатний російський науковець Климент Тімірязєв, якого потім письменник виведе в образі Ізборського (повість «С двух сторон» та напише йому: «Ви вчили нас цінувати розум, як святиню»). 

        1876 р. Короленка виключили з академії – за «вільнодумство» та участь у студентських протестних акціях. На рік доправили до Кронштадта, під нагляд поліції. Працював коректором у друкарнях, репетитором у багатих сім'ях, чоботарем, чорноробом. 

      Понад усе прагнув отримати освіту. Але Петербурзький гірничий інститут, до якого вступив 1877 р., закінчити не вдалося. Без жодного розслідування, лише за підозрою у революційній діяльності, навесні 1879 р. В.Короленка вислали до м. Глазова Вятської губернії. Загалом Короленко провів у в’язницях та на засланнях майже шість років. Останній термін відбував у Якутії — через відмову підписати присягу цареві Олександру III. 

         Там, у далекому північному краї, Володимир Короленко допитливо вивчає життя і побут місцевих мешканців, записує їхні перекази та пісні, за враженнями й спостереженнями пише нариси та оповідання.

         1879р. петербурзький журнал «Слово» публікує «Епізоди з життя шукача». Через шість років виходять друком нові твори письменника. На цей час він мешкає у Нижньому Новгороді, де йому дозволили оселитися. Тут він пише оповідання «Яшко», «Убивець», «Сон Макара», «Соколинець» та інші. 

    Упродовж десяти літ (1885—1895 рр.) Володимир Короленко активно займається літературною творчістю й громадською діяльністю. 1886 р. вийшла друком його перша книга «Нариси та оповідання», яку захоплено вітав великий новеліст Антон Чехов. Повість «Сліпий музикант» (1886 р.) миттєво стала неймовірно популярною. На цей період також припадають «Ліс шумить», «На затемненні», «Річка виграє», «Ат-Даван», «Парадокс», «Марусина заїмка» та інші оповідання. Про самобутній талант письменника говорять у читацьких та літературознавчих колах усієї тодішньої імперії. 

      У 1896—1900 рр. родина Короленків – сам Володимир Галактіонович, його дружина Євдокія Семенівна та доньки Наталя й Софія – мешкали в Петербурзі. Короленко редагував журнал «Русское богатство». 

      Публіцистичні твори письменника читали й цитували так широко, що з його гострим словом рахувався навіть царський уряд. Циклом нарисів «Голодний рік» В.Короленко привернув суспільну увагу до голоду 1891-92 рр. 

      У 90-х роках XIX ст. Короленко багато подорожує: Крим, Кавказ, Південний Урал, Поволжя. Після поїздки до Америки пише повість «Без язика» (1895) – про гірку долю українського селянина Матвія Лозинського, який, шукаючи кращого життя, опиняється на далекій чужині, де ніхто його не чекає. 

     Короленко любив Україну і завжди прагнув повернутися до рідного краю. Захищав українські культуру та мову, підтримував українських письменників. Близько товаришував із Панасом Мирним, Павлом Грабовським, Михайлом Коцюбинським. У багатьох своїх творах звертався до теми України, її людей, історії, природи. 1900 р. Короленко повернувся до Полтави й мешкав тут понад двадцять років. У Хатках, неподалік Великих Сорочинців, звів будиночок. Захищав селян під час лютих розправ та сфабрикованих судових процесів у зв’язку з так званими аграрними заворушеннями. Ці події описав у циклі нарисів під назвою «Сорочинська трагедія». За книгу рік перебував під слідством. 

     Упродовж 15 років, до кінця своїх земних днів, Володимир Короленко працював над автобіографічною книгою «Історія мого сучасника». Завершити працю не вдалося… 

        В.Г.Короленко залишив по собі пронизливий «Щоденник»( 1917-21 рр. ), в якому описані звірства більшовиків. Якби щоденник Короленка за його життя потрапив до пазурів ЧК, ймовірно, письменника спіткала б доля мільйонів тих нещасних, кого мордували й убивали у більшовицьких катівнях… 

        Володимир Галактіонович Короленко помер 21 грудня 1921 р. в Полтаві. 

      За життя його називали «совістю Росії». По смерті комуністична влада робила все, щоб применшити значення Короленка для країни як літератора і правозахисника. Його «крамольні» твори і, зрозуміло, щоденник не друкувалися. У шкільній програмі вивчалися лише «Діти підземелля», та й то похапцем. З нього «ліпили» однобокий образ «борця проти царату» й замовчували його пристрасну боротьбу проти більшовицького насильства і безстрашну правозахисну діяльність. 

     Нині ім’ям Короленка названі навчальні заклади й вулиці; Спілка письменників України встановила літературну премію ім.Короленка; його твори екранізовані, й про нього самого зняті фільми; у Житомирі, рідному місті письменника, діє музей, а його могила у полтавському парку «Перемога» дбайливо доглянута. Його творчий доробок знаходить свого вдячного читача. 

     Великий гуманіст Володимир Короленко став прикладом для багатьох борців за свободу людини і народу. І це – найголовніша спадщина українського письменника і громадянина. 

Олена Пчілка

   Справжнє ім’я — Ольга Петрівна Косач. Вона була однією з найосвіченіших жінок свого часу, а її творчий доробок – значний внесок і розвиток української літератури, науки та культури. 

   Олена Пчілка — мати поетеси Лесі Українки, сестра професора Михайла Драгоманова. Початкову освіту отримала вдома. Любов до літератури, української пісні, звичаїв та обрядів їй прищепили батьки. 

   З 12 років Ольга Драгоманова навчалась у Київському пансіонаті шляхетних дівчат, який закінчила у 1866. 1868 року, одружившись із П. Косачем, Олена Пчілка виїхала до Новограда-Волинського, де служив її чоловік. 

   Олена Пчілка збирала зразки народних вишивок. Видала книгу «Український народний орнамент», і стала першим знавцем української вишивки. Любила гарні книжки, змолоду любила танцювати, гарно одягатись. Товаришувала з Лисенком, Старицьким, Нечуєм-Левицьким, нею захоплювались Коцюбинський, Олесь, Франко. 

   Два сини й чотири дочки виростила сім’я Косачів, серед яких і була Леся Українка. Виховання своїх шістьох дітей Олена не змогла довірити тодішній офіційній русифікованій школі. Тому разом з чоловіком навчали малечу вдома, наймали приватних викладачів. Неодмінною умовою виховання дітей були поїздки по селах. За словами Олени Пчілки – «щоб вони проймалися там українським народним духом». Для найталановитішої доньки Лесі – це був початок шляху що «Лісової пісні». І пізніше Олена Пчілка була для Лесі першим цензором, критиком, організатором, переписувачем, зв’язковим, упорядником, розповсюджувачем… 

   1886 р. виходить перша збірка поезій Олени Пчілки під назвою «Думки-мережанки», публікуються її оповідання та вірші в україн­ському журналі «Зоря». У кінці 90-х років родина Косачів переїжджає на постійне мешкання до Києва. Ольга Петрівна завідує літературним відділом «Київського літературно-артистичного товариства», виступає з доповідями про українських, російських та польських письменників, пише нариси та спогади про видатних діячів української культури. У 1906–1914 — видавець журналу «Рідний Край» з додатком «Молода Україна» (1908–1914), «Газети Гадяцького земства» (1917–1919). Ольга Петрівна Драгоманова була активною громадською діяч­кою, вона боролася за майбутнє відродження національної культури, за право говорити, писати й друкувати книжки рідною мовою. 

   Олена Пчілка знала щонайменше 5 іноземних мов. Пчілці належить чимало перекладів і переспівів світової класики: Овідія, А. Міцкевича, О. Пушкіна, Лермонтова, Й. В. Ґете, Г. К. Андерсена, В. Гюґо. Крім того, вона написала низку публіцистичних, літературно-критичних статей і спогадів: «М. П. Старицький» (1904), «Марко Кропивницький яко артист і автор» (1910), «Євген Гребінка і його час» (1912), «Микола Лисенко» (1913), «Спогади про Михайла Драгоманова» (1926), «Автобіографія» (1930).

   В останні роки життя, коли почалися сталінські репресії проти української інтелігенції, Ольга Петрівна Косач зазнала переслідувань. 

     Відійшла у вічність Олена Пчілка 4 жовтня 1930 року в Києві.

  Довгий час про неї не писали, не друкували її творів, намагалися викреслити з історії літератури. І лише останнім часом ім'я Олени Пчілки зазвучало в шані (в статтях, телепередачах, на вечорах пам'яті), яку їй давно вже мало віддати суспільство, про оновлення якого мріяла і для якого так багато зробила письменниця. 

    Кращі твори Олени Пчілки:
«Товаришки» (1887),
«Світло добра і любови» (1888),
«Соловйовий спів» (1889),
«За правдою» (1889),
«Артишоки» (1907),
«Півтора оселедця» (1908),
п’єса «Сужена не огужена» (1881),
п’єса «Світова річ» (1908) та ін.

   Олені Пчілці належить поважне місце в українській дитячій літературі. Крім численних поезій, казок, оповідань, вона написала для дітей багато п’єс:

«Весняний ранок Тарасовий» (1914),
«Казка Зеленого гаю»,
«Щасливий день Тарасика Кравченка» (1920),
«Киселик», «Скарб», «Мир миром» (1921),
«Кобзареві діти»