Ювілейна інформинка "Мама" Русалоньки з 7-В" (до 50-річчя Марини Павленко)

Навіть найталановитіший твір без талановитого читача залишається чистою макулатурою 

                  Марина Павленко

   Марина Павленко - сучасна українська письменниця, художниця і викладачка. Народилася 1973 року на Львівщині в родині вчителів-словесників і теж письменників Ольги й Степана Павленків. Освіту здобула в Уманському ДПІ ім. П. Тичини. Спочатку працювала вчителькою початкових класів Уманської міської гімназії. Від 2000 року викладає на кафедрі української літератури і українознавства того ж Уманського педуніверситету.

   Вона – кандидат педагогічних наук, доцент, автор багатьох наукових публікацій, методичних рекомендацій «У країні Лісових Дзвіночків», монографії про П. Тичину. Член національної спілки письменників України.

   Марина Павленко ще й талановита художниця. Вона проілюструвала чимало збірок (у т.ч. й власні). Як художник-ілюстратор Марина Павленко стала відома завдяки оформленню видань своїх поетичних творів: «Чар-папороть» (2002 р.), «Душа осики» (2006 р.).

   За монографію «Тичининська формула українського патріотизму» Марина Степанівна Павленко удостоєна літературної премії «Благовіст».

    Співпрацює з багатьма українськими видавництвами, зокрема вінницькою «Тезою», харківським «Ранком», тернопільським «Богданом». Була переможницею і лауреаткою низки літературних конкурсів, серед яких «Гранослов», «Смолоскип», «Коронація слова» та інші.

Автор

• збірок поезій: «Бузкові зошити» (1997), «Час-папороть», «Душа осики»;
• 5 книжок для підлітків з циклу«Русалонька із 7-В…»;
• книги казок «Півтора бажання (Казки старої Ялосоветиної скрині)»;
• повістей-казок «Домовичок з палітрою», «Домовичок повертається»;
• повістей «Миколчині історії», «Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів?» та ін.

В Публічній бібліотеці Гришковецької селищної ради є такі книги Марини Павленко:

Марина Павленко. Домовичок повертається / ілюстрації Світлани Железняк. -Київ : Грані-Т, 2010.- 170 с., іл.

Марина Павленко. Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів / ілюстрації Яни Гаврош.- Київ : Гранті-Т, 2012.-72 с., іл.- (Сучасна дитяча проза)

Марина Павленко. Русалонька з 7-В або Прокляття роду Кулаківських / ілюстрації Наталі Шишковської. -Вінниця: Теза, 2020. - 216 с., іл.

Марина Павленко. Русалонька з 7-В та Загублений у часі / ілюстрації Наталі Шишковської. -Вінниця : Теза, 2016.- 245 с., іл.

Марина Павленко. Русалонька з 7-В проти Русалоньки з Білокрилівського лісу / ілюстрації Олени Ваніфатової. -Вінниця : Теза, 2018.- 280 с., іл.

Марина Павленко. Русалонька з 7-В в тенетах лабіринту / обкладинка Оксани Тарнавської, ілюстрації Олени Ваніфатової. -Вінниця : Теза, 2016.- 278 с., іл. 

Марина Павленко про Павла Тичину, Надію 

Суровцову, Василя Симоненка, Василя Стуса, Ірину Жиленко.- Київ: УкрНДІСВД, 2016,- 120 с., іл.- (Життя видатних дітей)

Ці книги раджу прочитати не тільки підліткам, 

а й вчителям та батькам!                                

Виставка-антологія до Міжнародного дня театру

                            Театр – це найсильніша підпора національного організму,
                             це збірний вияв слова нації, яка живе й бореться…
                                                Л. Нигрицький (Григір Лужницький)

   Всесвітній день театру - міжнародне професійне свято людей, чиє покликання - служіння великому і прекрасному. Відзначається воно щорічно 27 березня.

    Театральне мистецтво багато століть є для людства незмінно улюбленим, особливим, а часом загадковим...

    З нагоди свята пропонуємо вашій увазі виставку-антологію, яка розкриє перед вами книги про історію українського театру і його видатних діячів, про творчу індивідуальність кожного з них, про їхні здобутки і втрати, щасливі й трагічні миттєвості життя, про їх прагнення зробити цей жанр мистецтва доступним і цікавим...

Із історії театру

   Батьківщиною театру всі вважають Грецію, хоча згадка про перший театральний досвід датується 2500 р. до н. е. і пов язана з Єгиптом.

   Але саме у Греції театр став формуватися, як мистецтво трагедії і комедії, також інших театральних форм. Театральні вистави Стародавньої Греції були всенародним святом. На гігантських амфітеатрах, під відкритим небом збиралися десятки тисяч глядачів. У трагедіях Есхіла, Софокла, еврипіда створювалися образи легендарних героїв і богів, затверджувалися норми моралі. У комедіях Аристофана гостро висміювалися звичні і знайомі людські недоліки, пороки. Комічні сценки з життя нижчих прошарків міста і села зображував мім, який пізніше поширився в країнах Близького Сходу й Римі, створив свою літературну драматургію.

   У давньоримському театрі відомі такі драматурги: Плавт, Сенека, Теренцій. Саме в цей час розвилася постановочна сторона спектаклів, театральна техніка, змінився тип сцени, виникли нові види вистав: музично-танцювальне видовище на міфологічні сюжети. В той же час статус театрального мистецтва поступово знижувався. Театральні вистави замінялися гладіаторськими боями, що проходили в Колізеї й інших театральних будинках.

   В Середньовічній Європі боротьба християнства з пережитками язичництва і його ритуалів торкнулася й театрального мистецтва. Театри були закриті, актори піддавалися жорстоким переслідуванням, відлучалися від церкви. Але не зважаючи на тиск церкви, театральне мистецтво розвивалося у творчості бродячих акторів, жонглерів та Руських блазнів і скоморохів.

   В Італії у 16 столітті народжуються жанри комедії і трагедії. Визначних висот мистецтво театру досягло в Англії ( Вільям Шекспір) та Іспанії ( Лопе де Вега, Мігель Сервантес).

  На рубежі 16 -17 століть як окремий вид театру відокремлюється опера.

  В театрах ставлять трагедії П.Корнеля, Ж. Расіна і Вольтера, комедії Ж.Мольєра.

   Театральне мистецтво України теж бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних іграх , танцях, піснях та обрядах. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів. Перші зразки драми показували учні київської Братської та Лаврської шкіл ( 16-17 ст.).У 17-18 ст. широкого розмаху набули вертепи – мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії.

  У 1795 р. був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, колишньому костелі Єзуїтів. У Києві перший стаціонарний театр з явився у 1806 році, в Одесі – в 1809 р., в Полтаві – в 1810 р. становлення української драматургії пов язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві та Григорія Квітки – Основ яненка, основоположника художньої прози в українській літературі. У другій половині 19 століття в Україні поширився театральний аматорський рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру – драматурги Михайло Старицький, Марко Кропивницький, Іван Карпенко – Карий. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.

   Новий період українського театру розпочався в 1918 р., коли в Києві утворилися Державний драматичний театр і « Молодий театр» ( з 1922 р. – модерний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з явилася кагорта талановитих акторів – Амвросій Бучма, Марія Крушельницька, Олександр Сердюк, Наталія Ужвій та інші. Тут були вперше поставлені п єси видатних українських письменників і драматургів Миколи Куліша та Володимира Виннниченка. Завдяки генію Лесю Курбасу, який поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга і перекладача світової літератури, були по-новому осмислені на українській сцені твори Шекспіра, Шиллера, Мольєра. В наш час у Києві проходить міжнародний театральний фестиваль «Мистецьке Березілля», присвячений пам яті Леся Курбаса.

   За роки незалежності в Україні з явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Світове визнання здобули театральні режисери Роман Віктюк, Андрій Жолдак . Низка талановитих акторів українського театру : Богдан Ступка, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв, Ольга та Наталя Сумські, та інші, з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках. Нині в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев», «Драбина» у Львові, «Тернопільські театральні вечори « у Тернополі.

Театр корифеїв - перша об’єднана професійна театральна трупа, створена у другій половині ХІХ ст., до якої увійшли кращі митці, корифеї української сцени

 Театр корифеїв був створений М. Кропивницьким у 1882 році. Саме діяльність цього театру знаменує собою розквіт українського професійного театру XIX ст.


Корифей у давньогрецькому театрі позначав керівника хору або заспівувача, у сучасному ж розумінні це – найвизначніший діяч у певній галузі мистецтва, літератури тощо.

Театр корифеїв був на той час справжнім джерелом української культури. М. Кропивницькому вдалося об’єднати талановитих акторів: братів Тобілевичів (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), Михайла Старицького, Марію Заньковецьку та ін.

Одним із найвидатніших діячів українського театру корифеїв був І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п’єс. Серед них -«Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч» та ін.

 Із театром корифеїв також пов’язане ім’я П. Саксаганського.

   Панас Саксаганський — багатогранний видатний актор з надзвичайним темпераментом, даром перевтілення, блискучою технікою. За своє творче життя Саксаганський зіграв понад сто головних ролей і багато епізодичних. Також він поставив понад 80 п’єс та написав дві власні комедії «Лицеміри» і «Шандрапа».

 Творчість Марії Заньковецької також пов’язана з театром. У 1882 році в театрі корифеїв відбувся її сценічний дебют у ролі Наталки Полтавки. Саме для цього виступу вона обирає собі сценічний псевдонім Заньковецька від назви рідного села Заньки.

В історії культури важко знайти сім’ю, яка б дала таке сузір’я талантів, як сім’я Тобілевичів, де було шестеро дітей і четверо з них стали корифеями національного театрального мистецтва: драматург і актор І. Карпенко-Карий, актори М. Садовський і П. Саксаганський, їхня сестра — відома актриса і співачка М. Садовська-Барілотті. До того ж у родину Тобілевичів увійшли найкращі артистки українського театру: М. Заньковецька (стала дружиною Миколи) та С. Тобілевич (дружина Івана). Родину Тобілевичів справедливо називають основою українського театру.

Актори театру зобов’язані були грати вистави трьома мовами. У царській Росії тоді діяв указ, згідно з яким вистави українською або польською мовами повинні були йти тільки після виступу акторів російською мовою.

В репертуарі театру поєднували драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі. Серед найвідоміших постановок – «Запорожець за Дунаєм», «Катерина», «Галька», «Продана наречена» та «Енеїда».

Театр корифеїв користувався величезною популярністю не тільки в Москві, а й у Санкт-Петербурзі. Його вважали навіть кращим за імперський.

 Театр проіснував сім років, до початку Першої світової, коли влада царської Росії закрила не тільки театр, а й усі українські газети, журнали та книгарні.

Завдяки діяльності театру корифеїв друга половина XIX ст. увійшла в історію української культури як «золотий вік» театру. Вони створили школу акторської та режисерської майстерності, піднесли український театр на значно вищий щабель професіоналізму.

Нові подаровані книги Петра Білоуса

      Друзі! Чудова новина! В Публічній бібліотеці Гришковецької селищної ради з’явилися новенькі книжечки  – ПОДАРОВАНІ! А найприємніше те, що надіслав їх нам сам автор - шановний наш земляк Петро Білоус! Щиро дякуємо за цей безцінний дарунок для користувачів, які з нетерпінням чекають на ЦІКАВІ СУЧАСНІ УКРАЇНСЬКІ КНИГИ.

        Петро Васильович – видатний учений-медієвіст, фольклорист, краєзнавець, перекладач, літературознавець, поет і прозаїк, творіння якого хочеться читати і перечитувати. Його книги, написані живою літературною мовою, доступно і цікаво розкривають перед нами малопізнаний світ художнього слова української давнини, манять мандрівками до християнських святих місць, невимушено ведуть непростими шляхами нашої історії, щиро і правдиво вимальовуючи людину з її життєвими перепетіями...

         Дуже важливо, щоб фонди українських бібліотек поповнювались саме такою літературою, бо вона спроможна закласти базові цінності у свідомість читача, формувати думаючу особистість, творити основу для інтелектуального та культурного розвитку сучасної України.

Живуть, Кобзарю, поміж нас і голос твій, і пензель твій, і слово

                                                                                       СЛОВО ВЕЛИКЕ ПОЕТА –

                                                                                        ДУХУ СВЯТОГО ПЛАНЕТА,

                                                                                        ЧИСТОЇ СИЛИ КРИНИЦЯ,

                                                                                        ДОБРОЇ ДОЛІ ЗІРНИЦЯ:

                                                                                        МОВА ЙОГО НЕТЛІННА,

                                                                                        ПРАВДА ЙОГО БЕЗЦІННА!

                                                                                                               Павло Ткачук

 
    «Історія мого життя становить частинку історії моєї батьківщини» - теза з автобіографії Тараса Григоровича Шевченка.
       Україна… Вона була його найбільшою любов’ю, основою життєтворчості. Думав про неї, сумував за нею в холодному Петербурзі, гостро тужив за її дивовижною красою серед пустелі й рудих степів Оренбурзького краю. На відстані бачив блакитно-зелені ландшафти, білі хати серед вишневих садів, вітряки, верхівки церков…Тут була його душа…
       Про це розповідають друковані видання, представлені в «Літературній світлиці» Публічної бібліотеки Гришковецької селищної ради.
        Саме тут відбулася бесіда - присвята «Живуть, Кобзарю, поміж нас і голос твій, і пензель твій, і слово», в якій найактивнішу участь брали учні 5-В класу Гришковецького ліцею зі своїм класним керівником Яною Сергіївною Василюк.
         В процесі спілкування юні користувачі бібліотеки переконувалися, що Тарас Григорович мав не лише неперевершений дар поета. Великий Кобзар володів всеохоплюючим талантом. Він – професійний живописець, загальновизнаний гравер (його мистецька спадщина налічує 835 живописних полотен, рисунків, офортів та ескізів);великий майстер акварелі(210 акварелей, передусім пейзажів); блискучий портретист(150 портретів, у тому числі 43 автопортрети); працював як скульптор і навіть архітектор. Він був також талановитим аматором-актором, мав доброго баритонального тенора і надзвичайно артистично співав народні українські пісні.
           Творчий спадок Шевченка надзвичайно великий і багатосяжний, який не може не дивувати(240 поетичних творів – віршів, балад, поем, драма «Назар Стодоля» та дві незавершені драми, близько 20 повістей, надзвичайної ваги прозовий твір «Журнал»(Щоденник), Буквар для народних шкіл); в його доробку публіцистичні, літературно-критичні та інші праці. Багато віршів поета стали народними піснями.
         Дякуємо долі, що у нас є Тарас Шевченко – світоч, пророк,
який у пітьмі царського самодержавства явив пригнобленому світові мужній заповіт:
                        …вставайте,
                        Кайдани порвіте
                        І вражою злою кров’ю
                        Волю окропіте!
який, за словами Івана Дзюби, відкрив українському народові «розуміння його долі, його потреб та його завдань перед лицем майбутнього»:
                       …встане Україна
                       І розвіє тьму неволі,
                       Світ правди засвітить…

                                        …І на оновленій землі
                                         Врага не буде, супостата,
                                         А буде син і буде мати                                                                                                                               І будуть люде на землі.

Ювілейна інформинка "Поетичні слова ніби лилися з її душі"(до 120-ї річниці з дня народження Наталі Забіли)

                                                                        Я хочу, щоб у мирній творчій праці

                                                                        Квітчались села й кращали міста,

                                                                        Щоб син мій будував ясні палаци,

                                                                        Щоб колосилась нива золота…
                                                                                                                      Н. Забіла

     Народилася Наталя Львівна 5 березня 1903 року у Санкт-Петербурзі. У ії родині любили живопис, музику, літературу. Мати часто читала дітям вірші, які знала напам'ять. Тому Наталя змалку цікавилася літературою. У 1917 році майбутня письменниця разом із сім'єю переїхала в Україну, до селища Люботина, що на Харківщині. Тут пані Наталя працювала вчителькою. У 1924 році, коли Наталя Забіла ще вчилася в Харківському інституті народної освіти, вона надрукувала свої перші вірші. Потім все частіше її вірші стали з'являтися на сторінках багатьох українських газет та журналів. А згодом вийшли друком і перші її книжки... 

    Чимало поколінь із захватом читали й читають віршовані та прозові твори Наталі Забіли, яка по праву вважається корифеєм української дитячої літератури. Письменниця подарувала дітям майже двісті книжок. Впродовж усього творчого життя вона сповідувала один принцип: для дітей треба писати так само добре, як і для дорослих, і навіть краще. Її віршики та казочки ніжні й мальовничі, цікаві й повчальні, сповнені доброго гумору й пройняті материнським теплом...

    У фонді КЗ "Публічна бібліотека" Гришковецької селищної ради є книги, в яких зібрано найкращі, найцікавіші вірші та казки Наталі Забіли. Вони призначені для читання дорослими дітям дошкільного віку і для самостійного читання - молодшим школярам.

 

Ювілейна інформинка "Дядя Олег з ніжним великим серцем"(до 100-річчя від дня народження Олега Буценя)

      "До нього завжди тягнулися серця і дорослих, і дітей. Особливо любили дядю Олега діти, мали від нього пораду й поміч. Він і шину велосипеда залюбки підкачає, і виплутає завислого між гілок змія, і казку розповість, і пісню заспіває. Бо й він щиро любив їх – білоголових і чорнявих, сумирних і одчайдушних пустунів..."

   Олег Буцень народився 1923 року в Києві. Дитинство його пройшло у веселих розвагах і цікавих походах. Хлопчик захоплювався моделюванням літаків, робив радіоприймачі, любив малювати і, звісно, зачитувався книжками. Мандруючи стежками рідного краю, він мріяв про подорожі — не менш як у джунглі Африки чи на Південний полюс. "Та не так часто діється, як в дитинстві мріється", — любив повторювати в зрілому віці Олег Васильович. Тільки закінчив десятирічку, як почалася війна. Усі мрії дитинства змінилися на шинель і гвинтівку. Після закінчення Тбіліського авіаційного училища юнак воював на фронтах Другої світової війни. Демобілізувавшись, він вступив на філологічний факультет Київського університету. Після його закінчення працював учителем української мови і літератури в Бережанському педагогічному училищі на Тернопільщині, потім — у дитячій редакції Українського радіо, у видавництві "Веселка".

       Олег Буцень ще з дитинства писав вірші. Постійні зустрічі з дитячою аудиторією спонукали його писати для дітей. Це були здебільшого оповідання і казки, які ввійшли у книги "З ранку до вечора", "Не варто ображатись", "Так чи не так?" та інші. 

      Правда, Совість, Доброта - основні цінності, яким приділяв увагу у своїх творах письменник, що прагнув зробити внутрішній світ юного читача багатим і світлим.

У фонді КЗ "Публічна бібліотека" Гришковецької селищної ради є лише збірочка "Солодкий дощ"

До Всесвітнього дня письменника

  Третього березня, починаючи з 1986 року, увесь книжковий світ відзначає Всесвітній день письменника — відповідно до рішення 48-го конгресу ПЕН-клубу — міжнародного об’єднання письменників ( 12-18.01.1986 р.).

   ПЕН-клуб — це організація поетів-романістів, яка була заснована в Лондоні ще в 1921 році. ПЕН-клуб (назва – абревіатура, створена з заголовних буков слів Поети (англ. poets), Есеїсти, дослідники (англ. essayists) та Новелісти, автори прози, романісти (англ. novelists). По сукупності ці три букви утворюють слово ручка (англ. pen)). Перший конгрес ПЕН відбувся 1923 року в Лондоні. Ініціатором створення даної структури була англійська письменниця Кетрін Емі Доусон-Скотт.

   Всі структурні підрозділи ПЕН-клубу виступають за принципи вільного поширення інформації на території всієї планети. Активісти організації, завдяки якій з'явився Всесвітній день письменника, публічно виступають проти придушення свободи слова і цензури. Вважається, що вільна критика — це необхідний елемент процесу економічного і політичного розвитку країн. Саме ці принципи озвучуються під час офіційних заходів, присвячених Всесвітньому дню письменника.

   13 вересня 2010 року українське відділення міжнародного ПЕН-клубу очолив однин із засновників Української Гельсінкської Групи український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, філософ Мирослав Маринович. Таке рішення одностайно було прийнято на засіданні українського ПЕН-клубу в Києві.

   Письменник — у широкому розумінні це кожна людина, яка пише твори (не обов'язково художні, наукові, вірші також), висловлює власні думки, досвід і бачення світу у письмовій формі. У вузькому розумінні це автор художніх творів: особа,  для якої літературна діяльність є професією.

  Синонімами до слова письменник є літератор, майстер слова, працівник пера.

  Письменник - це і священик, і розвідник, і політик, і правозахисник, і етнограф і психолог, і слідчий, і новинар, і педагог, і соціолог. Цей ряд можна продовжувати майже до безкінечності,..

  Професія письменника ніколи не була легкою. Згадаємо початок ХХ століття. «Розстріляне Відродження». Не відомі точні дані щодо кількості репресованих українських інтелігентів у часи сталінських репресій періоду "розстріляного Відродження". За деякими даними це число сягало 30000 осіб.

   Натомість, досить просто визначити приблизну кількість репресованих осіб серед письменників: за наявністю їх публікацій напочатку і наприкінці 1930-х. Так, 1930 року друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року — з них друкувалися лише 36, 192 із «зниклих» 223 письменників були репресованими (розстріляними чи зісланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 — зникли безвісти, 8 — вчинили самогубство. Позбавивши Україну літературної еліти, фізично винищивши талановиту плеяду молодих письменників, тоталітарний режим убезпечив себе від опозиції з боку національних сил. Але їх імена, їх творчість знову повернулися до читача...

  А потім були шістдесятники,які своїми творами і активною громадською діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження української мови та культури. Сучасні письменники, в т.ч. письменники Житомирщини, продовжують традиції своїх попередників, але й вносять щось своє, нове, оригінальне.

(Джерело: публікації в мережі Інтернет)